Розплідник зареєстрован у КСУ/FCI у 2010 році
Вельш коргі пемброк.
Забуті історії.
Кожен, хто бодай трохи цікавився породою вельш коргі пемброк, чув цю історію.
Феї та їхні собаки
У давніх переказах Уельсу розповідали про фей - маленький народ, що жив поміж пагорбів, туманів і вересових рівнин.
Вони виходили лише в сутінках і рідко показувалися людям.
І ще рідше дозволяли комусь увійти у свій світ.
Для подорожей феї обирали особливих собак. Невисоких, витривалих, уважних до землі.
Казали, що саме вельш коргі пемброк були їхніми їздовими собаками.
На спинах цих собак, за легендою, феї кріпили маленькі сідла.
Сліди фей на спинах коргі
І хоча магія зникла разом із феями, на шерсті вельш коргі пемброк, нібито, залишився її слід.
У багатьох пемброків можна помітити характерний візуальний малюнок на спині — зміну напряму росту шерсті й підшерстка, що створює ефект прим’ятої поверхні, ніби там колись лежало сідло.
Саме її й називають «слідами фей».
Також, казали, що феї не лише подорожували. Вони воювали.
Їхні битви були не за землю, а за межі світів — за переходи, за пагорби, де туман ставав дверима, за стежки, які люди не бачили, але впізнавали за рухом худоби й тихим відчуттям у серці.
У цих війнах феям були потрібні не швидкі, а надійні собаки. Ті, хто тримався землі. Ті, хто міг йти довго, не втрачаючи шляху. Ті, хто чув небезпеку ще до того, як вона ставала видимою.
Саме вельш коргі пемброк вміли бігти низько над травою, ховаючись від стріл і чар,
проводячи фей через пагорби, болота й кам’янисті схили.
Вони були не прикрасою, а частиною бою.
Коли феї пішли
Та з часом світ людей ставав іншим. Межа між світом фей і світом людей ставала тоншою, а людям дедалі частіше дозволяли підходити ближче до пагорбів.
Казали, що одного разу феї пішли остаточно. Бо тиша більше не тримала межу. Тоді вони пішли за пагорби, де туман замикає стежки між світами.
І залишили своїх собак тим, хто вмів жити з землею так само уважно, як і вони.
Пастухам.
Людям, які знали туман, вітер і худобу. Які розуміли, що справжня сила — не у висоті, а у зв’язку з Землею.
Так коргі залишилися з людьми. Не як дикі собаки і не як подарунок, а як спадок.
І, можливо, саме тому вони й досі не дивляться вдалечінь, задираючи голову.
Та це лише одна з історій...
Коли туман сходив на пагорби,
людина втрачала дорогу.
Але отара — ні.
Казали, що поруч завжди йшла низька вухата собака,
така близька до землі,
що туман лишався над нею.
Вона не шукала шлях очима.
Вона відчувала його лапами.
Якщо пастух ішов за нею —
він повертався додому.
Якщо ні —
пагорби замиκалися за ним.
Казали, якщо собака раптово зупинялась,
далі не йшли і розвертали худобу — бо там було небезпечно.
Низьку собаку не вели за собою.
Її відпускали — і йшли за нею.
Бо собака краще відчувала стежку, ніж людина.
Вона обирала безпечний шлях для худоби.
Її не тягнули і не керували — їй дозволяли вести.
Де низька собака лягала відпочити,
там і зупиняли отару — бо вона лягала тільки там, де земля була спокійна й безпечна.
Казали, якщо собака поверталась і ставала перед пастухом — це був не страх, а попередження.
Ці давні історії не мають підтвердження в офіційних архівах.
Та вони допомагають зрозуміти, чому вельш коргі пемброк століттями залишався поруч із людиною.
Про реальні риси характеру та особливості породи ми написали окремо в статті
10 причин обрати вельш коргі пемброк.